Як відомо, Росія депортувала ув’язнених, які на момент повномасштабного вторгнення відбували покарання у в’язницях Херсона. Загалом ідеться про 2500 в’язнів херсонських тюрем, вивезених на територію РФ. Але навіщо їх вивезли, коли навіть самі росіяни не знають що робити з українськими арештантами?
Про долю декількох херсонських ув’язнених, терміни відбування покарання яких закінчилися під час їхнього перебування в російських тюрмах, розповідає провідне американське видання The New York Times у статті «Дивна одіссея українських арештантів російськими тюрмами».
Далі – адаптивний переклад публікації з використанням фото зі статті The New York Times.
Дивна одіссея українських арештантів російськими тюрмами
Коли російські війська залишили Херсон, вони забрали із собою 2500 українців – арештантів з місцевих в’язниць. Для деяких це був лише початок дивної подорожі п’ятьма країнами, яка підкреслює абсурдність війни.
Зліва направо: Анатолій Корінь, Руслан Осадчий та Айдана Федосік у Тбілісі, Грузія, минулого місяця. Пані Федосик допомогла чоловікам повернутися в Україну. Їх відправили з української в’язниці до російської, а потім зрештою звільнили. Фото: Даро Сулакаурі для The New York Times
Одіссея Олександра Федоренка розпочалася з тріумфу рідної України. Це був жовтень минулого року, коли українські війська йшли в наступ, щоб звільнити південне місто Херсон. Коли російські окупаційні війська готувалися до відступу, вони забрали із собою 2500 українських злочинців із міських в’язниць, зокрема й пана Федоренка.
Протягом наступних кількох місяців відбулася дивна подорож, під час якої деяких засуджених перемістили на понад 4 тисячі миль (майже 6,5 тисячі кілометрів, – прим. ред.) через 5 в’язниць і 5 країн.
«Нас зустріли криками, побиттям, приниженнями, – розповідає про своє знайомство із в’язницею в Росії 47-річний Федоренко, який відбував термін у Херсоні за крадіжки. – Обличчям до землі, не дивись, не говори, і удар, удар, удар».
Поведінка росіян від самого початку збентежила засуджених. І ніхто, зокрема і їхні нові тюремники, не мав уявлення, що з ними робити.
По-перше, арештанти були покинуті напризволяще у своїх українських в'язницях. Потім їх несподівано, без пояснення причин, відправили на підконтрольну Росії територію. Але ніщо так не підкреслювало їхнє випадкове положення, як те, що сталося, коли в деяких з них закінчився термін покарання.
Засуджені були приємно здивовані, коли російські охоронці прийшли конвоювати їх із СІЗО після закінчення терміну покарання. Але біля входу до в’язниці на них очікував ще більший шок: декого одразу знову затримала російська поліція, інкримінувавши порушення імміграційного законодавства. Їх оштрафували та звинуватили в незаконному в'їзді в країну.
«Мене питали: "Як ти потрапив до Росії? ", – розповідає ще один херсонський в’язень Руслан Осадчий. – Я відповів: "Ви привезли мене сюди, під дулом автоматів!"»
«Як і все в Росії, це був повний абсурд», – додав пан Осадчий.
Жоден російський чиновник публічно не визнав передачу херсонських полонених Росії. Це є можливим порушенням міжнародного права, яке забороняє примусове вивезення людей із окупованої території. Чиновники російської пенітенціарної системи та національної поліції не відповіли на запити про коментар.
Випробування херсонських в’язнів почалися через тиждень після вторгнення Росії в Україну в лютому минулого року. Як і більшість українців, їх застала зненацька швидкість просування Росії на півдні країни. Вони дивилися по телевізору у своїх камерах, як російські бронеколони сунуть до міста через річку Дніпро.
Українські чиновники визнали, що про в’язнів – а деякі з яких були засуджені за вбивства, викрадення та зґвалтування – здебільшого забули в хаосі українського відступу.
«Тому що почалася війна, – казала в інтерв’ю Людмила Денисова, яка тоді була Уповноваженою з прав людини в Україні. – У кого був час для в’язнів?»
Принаймні в одній херсонській в'язниці ув'язнені казали, що при відступі українські чиновники забрали запаси їжі, залишивши арештантів напризволяще під охороною кількох офіцерів, які зосталися на своїх постах.
«У нас була гіркота на душі, тому що Україна, наша Батьківщина, покинула нас, – каже один із в'язнів, Андрій Стукалін. – Ми хотіли, щоб вони принаймні відчинили двері наших камер, щоб ми могли захистити себе, щоб ми могли боротися за своє життя».
І одного разу телебачення раптово переключилося на російські програми. В’язні одразу зрозуміли: прийшла інша влада, нові закони.
Російська окупаційна влада спочатку залишила херсонських в’язнів напризволяще, зосередившись на пограбуванні міста та вигнанні прихильників Києва. Їжі було мало – іноді в’язні їли лише раз на день.
Восени почали долинати віддалені звуки вибухів, сповіщаючи про наближення українських військ, які намагалися відвоювати Херсон.
Олександр Федоренко у своєму рідному місті Прилуки в Україні минулого місяця. Він був у в'язниці в Херсоні, звідки його силоміць вивезли на територію Росії. Фото: Еміль Дак для The New York Times
Обстріли ставали все ближче, тож окупаційна влада перемістила арештантів із чотирьох херсонських в’язниць в одну установу – подалі від бойових дій. Загалом майже 2500 чоловіків змушені були по черзі спати в приміщенні, розрахованому на 500 осіб. А через кілька тижнів стався ще більший шок: до в’язниці прибув підрозділ російського спецназу, щоб перевезти арештантів у Росію.
«Ніхто не питав нашої згоди, і що ми про це думали», – каже пан Федоренко.
За словами чотирьох опитаних колишніх ув'язнених, після прибуття херсонських арештантів до транзитної в'язниці в Криму їм почали завдавати ударів охоронці в масках. Олександр Федоренко розповідає, що вийшов із закривавленим обличчям. Він додає, що декого побили до втрати свідомості. Руслан Осадчий стверджує, що охоронці кричали «Зустрічайте руський мір!», коли його били.
З усіх ув'язнених зняли речі, одягли тюремну робу та грубі валянки. За словами колишніх засуджених, це була кардинальна зміна неформальних правил українських в’язниць, де арештанти часто господарювали на території в’язниці та носили цивільний одяг.
Після зупинки в Криму українців погнали далі на схід та розкидали по в’язницях на півдні Росії, за тисячі миль від дому. Загалом, за оцінками українських чиновників, коли російські війська відступали з окупованих територій минулого року, вони примусово вивезли до РФ близько 3500 ув’язнених громадян України, зокрема й 2500 арештантів із Херсона.
Черга за хлібом у Херсоні в листопаді минулого року – через кілька днів після того, як місто звільнили українські бійці. Фото: Лінсі Аддаріо для The New York Times
Спочатку херсонські в’язні думали, що їх відправлять у каторжні батальйони, які сформувала російська група найманців Вагнера. Але вербувальники Вагнера приходили та йшли, не прийнявши до своїх лав навіть тих небагатьох українців, які погодилися.
Із часом Федоренко та його супутники все частіше задавалися питанням: навіщо вони в Росії? Їх не змушували копати російські оборонні укріплення, не намагалися їх обміняти на російських військовополонених в Україні.
«У цьому не було жодної логіки, – каже 44-річний Руслан Осадчий, який відсидів 12 років за вбивство. – Вони не могли зрозуміти, що ми іноземці, які не мають жодного стосунку до Російської Федерації».
У Росії керівництво СІЗО пропонувало українським ув'язненим російські паспорти, але охочих було мало. Деякі відмовлялися з почуття патріотизму, інші побоювалися розплати з боку українського уряду.
«Я живу сьомий десяток. Як я можу раптом прийняти російське громадянство, якщо я українець?» – каже Анатолій Корінь, який сидів у Херсоні за крадіжку.
Анатолій Корінь, який сидів у Херсоні за крадіжку, каже: «Я живу сьомий десяток. Як я можу раптом прийняти російське громадянство, якщо я українець?». Фото: Даро Сулакаурі для The New York Times
Становище ув'язнених, які відбули своє початкове покарання, ускладнювалося відсутністю дипломатичних відносин між Росією та Україною. Тобто юридично їх не було куди повертати. Раніше троє херсонських арештантів оголосили п'ятиденне голодування на знак протесту проти свого утримання в імміграційній в'язниці в місті Волгоград на півдні Росії.
Деякі з українців, які утримувалися в імміграційній в'язниці, зрештою отримали допомогу від правозахисної організації Unmode, що захищає права в'язнів у колишніх радянських країнах. Завдяки юридичній підтримці Unmode, арештанти, провівши тижні або навіть місяці в центрі ув’язнення, змогли оскаржити імміграційні рішення щодо них.
Але на цьому карколомні повороти їхньої подорожі не закінчилися.
Групу із 14 колишніх в’язнів у тюремному фургоні перевезли через Росію, подолавши 1000 миль (понад 1,5 тисячі кілометрів, – прим. ред.), для депортації до Латвії. Прибувши на кордон, деякі з них отримали від латвійської імміграційної влади листівки, на яких українською мовою було написано: «У ці важкі часи Латвійська Республіка та її народ готові з відкритою душею прийняти громадян України».
Але, на подив ув’язнених, на кордоні їх зупинили спецпідрозділи поліції Балтії та відправили назад до Росії.
Пані Федосік, Анатолій Корінь, Руслан Осадчий та ще один колишній херсонський в'язень біля нотаріальної контори в Тбілісі, лютий-2023. Фото: Даро Сулакаурі для The New York Times
Прикордонна охорона та міністерство внутрішніх справ Латвії не відповіли на запити надати коментарі.
Зрештою, за допомогою Unmode, пан Федоренко зміг дістатися до грузинського кордону та виїхати з Росії. Але переважна більшість херсонських арештантів досі залишаються в російських тюрмах, очікуючи закінчення своїх термінів ув’язнення, деякі з них складають ще 3 роки.
Учасниця правозахисної організації Unmode у Грузії Айдана Федосік каже, що скрутне становище херсонських в’язнів є лише незначною частиною жахів російської окупації в Україні.
«Росіяни досі живуть у 19-му столітті, коли шматок землі захоплювався заради особистої слави, – каже вона. – Але навіщо це вам? Що ви хочете з цим робити?»
Із Грузії Олександр Федоренко та ще приблизно 15 херсонських в’язнів зрештою дісталися додому – в основному, через Молдову, яка межує з Україною. Звідти вони добралися додому, хоча декого затримали українські спецслужби, допитували по 12 годин і перевірили через детектор брехні за підозрою в співпраці з росіянами.
Федоренко розповідає, що, повернувшись в Україну, став волонтером організації Unmode, щоб допомогти співвітчизникам, які все ще перебувають у російських тюрмах. Він сподівається очистити свою репутацію після здійснення крадіжок у минулому. Після років ув’язнення він каже, що не готовий іти добровольцем в армію, але буде воювати, якщо його мобілізують.
«Усі ненавидять Російську Федерацію, тому що ми всі чудово розуміємо, як росіяни до нас ставляться, – каже він по телефону зі свого рідного міста в центральній Україні. – Тому що там не дотримуються жодних законів, особливо якщо ти ув’язнений».
Анатолій Курманаєв, Катерина Бодягіна (репортажі з Берліна) та Іван Нечепуренко (репортаж із Тбілісі, Грузія)
Тэги: